«ІТ стане локомотивом, що витягне економіку України». Викладач з ЕРАМ – про підготовку школярів та студентів і плани на майбутнє

Олександр Щербаков викладає з 1996 року. Спочатку робив це в харківських вишах, пізніше почав співпрацювати з міськими школами, потім – викладав на різноманітних ІТ-курсах. З ЕРАМ чоловік співпрацює вже понад 7 років: допомагає розпочати кар’єру майбутнім Junior-інженерам, а віднедавна ще й викладає старшокласникам основи ІТ в рамках Pre-Junior Program. Про навчання дітей, віддалену освіту, перспективи ІТ-галузі – далі від першої особи. 

Я викладаю з середини 90-х, з 2005 року – у Харківському національному економічному університеті. У 2013 став професором кафедри інформаційних систем. Паралельно я співпрацюю з ЕРАМ University, викладаю програмування школярам, готую старшокласників до профільних олімпіад. Без перебільшень у викладанні я вбачаю сенс свого життя.

Та за останні роки воно дещо змінилось. Через пандемію, а тепер і війну, між тими, хто навчається, і тими, хто навчає, утворилася значна дистанція. Мені та багатьом колегам не вистачає зорового контакту, а без нього важко зрозуміти, чи засвоюється матеріал, чи варто його подавати інакше. Для мене важливий відгук, вогник в очах студентів чи учнів. Якщо не бачу розуміння – перебудовую структуру лекції, наводжу інші приклади, підлаштовуюсь, щоб тема засвоїлась. Це спілкування – те, чого не вистачає, і його відсутність знижує якість підготовки.

З іншого боку, є в такому навчанні свої плюси. Пандемія підготувала нас до занять онлайн і тому під час війни і ЕРАМ, і ХНЕУ відносно швидко відновили навчальний процес. Більшість моїх студентів та учнів переїхали до безпечніших міст і продовжили заняття. Звісно, не для всіх вони доступні в режимі реального часу: хтось не може знайти стабільний інтернет, у когось відключають електроенергію, хтось рушає до бомбосховища. Щоб студенти не втрачали можливість навчатись, ми шукаємо різні форми взаємодії. Наприклад, багато лекцій публікуємо у записі, щоб їх можна було дивитись у зручний для себе час. І звісно залишаємось на зв’язку: студенти і учні можуть написати, уточнити щось – я відповідаю при першій нагоді. Та незмінним залишається те, що всі студенти різні – і за мирних часів, і зараз. Дехто виконує завдання наперед, а дехто прокрастинує до останнього.

Але є і певні мінуси. Хоча онлайн дає досвід самостійного навчання, щоб воно було ефективним, людині треба бути достатньо зрілою та свідомою. Це зараз можна сказати далеко не про всіх студентів. Деякі з них просто не готові до самостійного пошуку інформації, аналізу завдань. Їм необхідно отримати все на тарілочці від викладача. І це проблема. Зараз ми з колегами оновлюємо матеріали для наших курсів, які перейшли в онлайн, робимо їх якомога практичнішими, зрозумілішими, прозорішими.

Зауважу, що не вважаю себе експертом і не претендую на те, що моя точка зору є цілком правильною. Це лише мої спостереження як викладача та батька двох дітей. Я гадаю, що у навчальний процес залучені три складові: учні або студенти, їхні батьки та викладачі. І кожна зі сторін може зробити щось, щоб змінити поточну ситуацію на краще. Спробую розібрати покроково.

Батьки. Я починаю саме з них, адже дорослі формують майбутні особистості своїх дітей. Їм варто змінити підхід до мотивації школярів, адже і зараз багато батьків спрямовані на те, щоб дитина отримувала високі оцінки. Але запитання, яке варто ставити сьогодні, – не «яку оцінку ти отримав?», а «що нового ти сьогодні дізнався, чого навчився?». Хай там як, але оцінка – це дуже суб’єктивна річ і вона не завжди відображає реальні навики дитини.

Учні або студенти. Якщо дитина розуміє, що батькам важливі високі оцінки, то вона починає ходити в школу суто заради них. І тоді оцінка підміняє знання – а саме вони найважливіші. Хороші оцінки можна отримувати по-різному. Наприклад, списувати. Але все це призводить до того, що в вишах навчаються студенти, які говорять «мені достатньо мінімальної оцінки, щоб не відрахували» або «поставте вище, щоб я не втратив стипендію». Коли я чую такі фразі від своїх студентів, то рекомендую змінити своє сприйняття. Адже варто докласти зусиль, розібратись в предметі – і хороша оцінка обов’язково з’явиться. Знання залишаться надовго, а от оцінка – завжди вторинна.

Викладачі. Думаю, не завжди і не всі освітяни роблять максимум можливого для мотивації студентів. Часто вони не розуміють, навіщо ми розповідаємо їм ту чи іншу інформацію, як це допоможе їм в майбутньому. А коли немає розуміння – немає бажання навчатися. Тому кожному викладачу треба шукати шлях до сприйняття інформації студентами.

Вірю, що якщо ми зможемо змінити підходи з цих трьох боків, то це буде значним зсувом у позитивний бік. Адже мета будь-якого навчання – не оцінки, а реальні навики для майбутнього життя, кар’єри та розвитку.

Нещодавно ми завершили другий запуск Pre-Junior program – спільного проєкту для старшокласників від ЕРАМ University та Асоціації ІТ України. З січня цього року декілька десятків підлітків з різних куточків України почали знайомство з основами ІТ на наших лекціях. Нажаль, більшість занять проходило під час війни. Я дуже вдячний, що незважаючи на це багато дітей повернулись до них: коли все почалося, вони писали, що зацікавлені, хочуть займатись попри все. Звісно, як один з викладачів програми я надавав необхідні консультації, ділився записами лекцій.

Pre-Junior Program логічно розбита на декілька модулів. Перший – загальний, про ІТ технології, їхній вплив на світ, індустріальну революцію, професії в ІТ бізнесі та роботу в команді. Далі ми надавали три напрямки на вибір – Front-end, Cloud Computing, програмування. Але розклад був такий, що діти могли зареєструватись навіть на всі одночасно. Багато хто так і робив.

Мені програма дуже подобається. Ми з колегами формували її так, щоб дати старшокласникам можливість охопити великий спектр тем та зазирнути у різні напрями ІТ-індустрії. Сподіваюсь, це допоможе їм здійснити більш свідомий вибір професії у майбутньому.

Насправді, я був вражений, що підлітки так відповідально підійшли до занять. Після рестарту програми ми поговорили з ними. Я сказав: «Ви всі достатньо дорослі, щоб розуміти, що коїться на нашій землі. Але вам по 14-15-16 років і ви не можете боронити країну зі зброєю в руках. Але саме ви, діти, – наше майбутнє, наша надія на те, що воно буде світлим. Ваша боротьба – не кинути навчання, а займатися ще завзятіше, адже коли війна завершиться нашою перемогою – а в цьому я впевнений – нам треба буде відновлювати країну. І тоді нам будуть вкрай потрібні молоді, розумні, сильні люди, готові працювати заради України». Підлітки зрозуміли та взялися до роботи.

ІТ в останні роки приносило Україні значні експортні можливості. Зараз, коли багато виробництв зруйновано, посівна можлива лише на частині українських територій, а порти фактично заблоковані, важливість нашої індустрії зростає ще більше. ІТ галузь може стати тим локомотивом, який витягне економіку України після перемоги. Саме про це ми говорили з учасниками Pre-Junior Program. І от результат: декілька слухачів після завершення курсу запитали, а що далі, чи можуть вони продовжити навчання? Тим старшокласникам, які старші за 16 років, ми запропонували стандартні програми EPAM University. Я викладаю на них також і тому можу впевнено констатувати: рівень деяких наших випускників-старшокласників не гірший за рівень старших кандидатів. Вбачаю в цьому позитив та надію на те, що в майбутньому у нас все буде добре.

Важлива роль Pre-Junior Program є ще й в тому, щоб вберегти дітей від помилки під час вибору професії. Як викладач з багаторічним стажем я знаю, що підлітки часто вступають на ту чи іншу спеціальність тому, що батьки її порекомендували, друзі туди пішли, обіцяли високу зарплатню після випуску тощо. Але це – не свідомий вибір. І людина не навчається, а страждає, хоча могла б отримувати задоволення і набагато краще розвиватися в іншій сфері.

Pre-Junior Program має профорієнтаційну складову і це допомагає збагнути ще в старших класах, чи підійде людині робота в ІТ-сфері, чи ні. Це краще, ніж провести довгі роки в університеті, а потім на роботі зрозуміти, що ненавидиш її. Я впевнений, що якісні профорієнтаційні програми допомагають використовувати життєвий час з більшим задоволенням та користю. Хтось впевнюється, що робить правильний вибір, а хтось – замислюється, перш ніж зробити помилковий.

Зараз у багатьох ІТ-сфера асоціюється з високими зарплатнями, хорошим соцпакетом, можливістю працювати віддалено та іншими перевагами. І вони звісно існують, але треба розуміти, що це – лише верхівка айсбергу. Під водою – наполеглива праця, яка знадобиться, щоб досягти певного професійного рівня. Я завжди наголошую студентам першого курсу на тому, що ІТ-спеціалісти змушені навчатися все життя. Недостатньо отримати диплом – це лише початок. Декого це розчаровує, а декого навпаки мотивує розвиватись з першого дня.

Я переконаний, що, попри всі переваги, ІТ підійде не кожному. І це добре, адже суспільство з самих айтішників нежиттєздатно. Нам потрібні будівельники, лікарі, викладачі, продавці та багато інших спеціалістів і тому дуже важливо знайти правильне, своє місце та професійний шлях.

Та все ж я вважаю, що базові знання з програмування потрібні кожному без винятку. Колись я знайшов у філософському словнику таке визначення: «Програмування – це особлива форма організації проблемного мислення і діяльності шляхом створення програм». На мою думку, це охоплює програми розвитку, сферу бізнесу, побудову держави тощо. Ця професія навчає спершу думати, а потім – діяти. І на цьому я наголошую студентам під час їхніх перших лабораторних: не поспішайте писати код! Спершу зрозумійте завдання, усвідомте його і лише потім ставайте до роботи.

Я переконаний, що програмування навчає створювати причинно-наслідкові зв’язки, продумувати наперед стратегію поведінки, передбачати послідовності дій заради досягнення найкращого результату. Ці навики потрібні кожній людині і саме тому я вважаю за необхідне всім навчатись основам програмування. А от ставати професійним ІТ-фахівцем – це вже має бути свідомим вибором.

Першоджерело.